«Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю!» – писав праведний митрополит Андрей Шептицький. Ці слова сьогодні, у вирі великої війни з Росією, ризикують звучати якось непереконливо. Патріотизм не сміє бути ненавистю. Чим же ж тоді йому бути? Як обійтися без бажання смерті для ворогів? Що надихатиме чинити запеклий опір? Хіба ненависть до ворогів не є доброю зброєю проти тих, які нас ненавидять та прийшли вбивати нас у наших же житлах на нашій споконвічній землі? Невже митрополит не розумів цього? Це наївність митрополита чи підтримка ідеології пацифізму?
Багато питань, але насправді праведний митрополит Андрей має на них відповідь. «Любіть всі своє, свого тримайтеся і про своє дбайте, але стережіться ненависті, бо ненависть це почуття нехристиянське», – відповідає наш митрополит. Любов до свого має бути в основі патріотизму, а не ненависть до чужого. І справді, що є більшою силою: любов чи ненависть? Хіба здатний хтось з ненависті до ворогів віддати своє життя? Чи радше зробить це з любові до своїх? Хіба здатний хтось з ненавистю плакати від радості, побачивши перемогу? Хіба здатний хтось з ненавистю співати українську пісню? Хіба здатна ненависть до ворогів бути рушійною силою для служіння своїм? Ненависть не здатна провокувати нічого високого. Так, ненависті достатньо для того, щоб вбивати ворога, зупиняти його наступ, проклинати та зневажати його. Але це все, на що вистачає ненависті. Її не вистачає для того, щоб допомагати своїм, коли вороги не загрожують. Ненависті до ворогів недостатньо, щоб будувати свою країну, як і недостатньо її для того, щоб не руйнувати свою країну корупцією, індивідуалізмом, брехнею, крадежем та іншими подібними речами. Ненависті до ворогів також не вистачає для того, щоб вивчати свою історію, переповідати її своїм дітям, читати рідну літературу, виступати під своїм прапором на усіх міжнародних спортивних, культурних та наукових змаганнях. Для усього цього не вистачає ненависті до ворогів. Потрібна інша сила – любов до своїх.
А чи можна поєднати ці дві сили: ненависть до ворогів і любов до своїх? Виглядає, що не дуже. Той, хто навчився ненавидіти, не розуміє природу любові, і навпаки. Той, хто ненавидить ворогів, часто є байдужим до своїх. І той, хто любить своїх, часто не має сили чи часу на ненависть до ворогів. Якась одна лише сила заполонює людину в її відношенні до свого народу, витісняючи інші сили. Заполонює людину або любов до своїх, або ненависть до ворогів, або байдужість до одних і других. Це нам вибирати, якою силою керуватися у війні і поза нею, у житті та у вмиранні. Якщо вибираємо ненависть до ворогів, то поза війною складно постійно зберігати потужною цю силу. Якщо вибираємо любов до своїх, то ця сила не залежить, в якому стані знаходиться країна: воєнному чи мирному. Якщо вибираємо байдужість – не вибираємо нічого, просто животіємо поза народом, поза свідомістю, що крім нашої «крайньої хати» у світі ще щось існує.
«Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю». Це справді не наївні і не ідеологічні вказівки праведного митрополита. Це також не слова, які мають вагу лише у мирний час. Патріотизм не сміє вихолощуватися ненавистю, він повинен будуватися любов’ю. Патріотизм, збудований на любові до своїх, є правдивий, стійкий і тривалий. «Не ненависний» патріотизм не означає, що християни не покликані захищати свою землю від ворогів зі зброєю в руках. Зовсім ні, навпаки: християни повинні захищати свій народ від загарбників. «Не ненависний» патріотизм означає, що християни беруть зброю до рук з любові до своїх, а не з ненависті до чужих. Це означає, що вони не добивають безборонного ворога, а полонять його. Це означає, що в полоні вони не знущаються над ворогом, а забезпечують людські умови утримання. Це означає, що вони не проклинають, а моляться. Щоб любити своїх, не потрібно ненавидіти чужих, навіть якщо вони ненавидять нас. Любов є більшою силою, ніж ненависть в будь-яких умовах, навіть в умовах великої і страшної війни. Допоки українці любитимуть Україну, Україна буде.
Марія Ярема
